Меню Закрыть

Неустойка за договором позики

Олексій Володимирович

приватний нотаріус

  • +38 (044) 464-10-90
  • +38 (096) 796-70-87
  • +38 (063) 750-98-48

Верховний Суд України висловив правову позицію щодо стягнення суми боргу за договором позики

Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г.,

У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідач не повернув у повному розмірі суму позики за договором від 9 січня 2010 року, у зв’язку з чим просив стягнути борг з урахуванням індексу інфляції, процентів за користування коштів та пені за несвоєчасне виконання зобов’язань, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано й позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики в розмірі 5 тис. грн., інфляційні втрати в сумі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, а всього 11 тис. 792 грн 42 коп.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 листопада 2014 року.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 1 частини другої статті 258, частини четвертої статті 267, статті 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа №6-23804св15), 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15), 15 липня 2015 року (справа №6-17654ск15) та постанову Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Згідно з пунктами 1, 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 9 січня 2010 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу в борг грошові кошти в сумі 7 тис. грн, які останній зобов’язався повернути у строк, визначений власноруч написаною розпискою.

У червні та липні 2013 року ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 тис. грн, решта позики до теперішнього часу не повернута.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, про застосування наслідків якого відповідач відповідно до статті 267 ЦК України заявив відповідне клопотання до ухвалення судом рішення по суті спору.

Скасовуючи рішення суду та задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, виходив з того, що вчинення відповідачем дій щодо часткового погашення суми боргу перервало перебіг строку позовної давності, тому позивач не пропустив визначений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з даним позовом і відповідно на його користь підлягає стягненню неповернута сума основного боргу в розмірі 5 тис. грн, інфляційні втрати в розмірі 2 тис. 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в розмірі 883 грн 38 коп. та пеня з розрахунку двох облікових ставок Національного банку України (далі – НБУ) за весь час прострочення виконання в розмірі 3 тис. 701 грн 42 коп.

Постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року (№6-154цс15) не може братися до уваги на підтвердження підстави перегляду судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки суд зробив висновок про застосування позовної давності за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, отже, її постановлено у справі з іншими фактичними обставинами, іншим суб’єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник.

Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року (справа № 6-23804св15), на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_2, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо зменшення розміру заборгованості за рахунок обчислення розміру пені за останній рік, тобто в межах визначеного статтею 258 ЦК України строку, з урахуванням відповідного клопотання відповідача.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року (справа №6-8261ск15) касаційний суд, передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, указав на неправильне застосування положень статті 1048 ЦК України та необґрунтоване застосування судом подвійної облікової ставки НБУ при визначені розміру пені, оскільки цією нормою передбачено стягнення процентів за користування грошима на рівні облікової ставки НБУ.

Ухвалою від 15 липня 2015 року (справа № 6-17654ск15) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для стягнення пені відповідно до статті 1048 ЦК України, оскільки договором позики не передбачено такого виду відповідальності.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 258, 267, 1048 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Смотрите так же:  Как делят наследство

Пунктом 3 частини першої статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.

Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння.

У справі, яка переглядається, суд установив, що строк виконання зобов’язання позичальником настав 10 лютого 2010 року. Отже, перебіг позовної давності почався з цієї дати (дня, коли у кредитора виникло право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання). Кредитор звернувся до суду 20 серпня 2014 року з вимогами про стягнення заборгованості за позикою з урахуванням індексу інфляції, 3 % річних та пені. Відповідач заявив про застосування позовної давності.

Таким чином, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначених норм матеріального права не врахував та безпідставно не застосував позовної давності до вимог про стягнення пені, дійшовши помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення пені за період з 9 січня 2010 року до 15 серпня 2014 року, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Крім того, апеляційний та касаційний суди погодились із наданим позивачем розрахунком пені за несвоєчасне виконання зобов’язань у розмірі подвійної ставки НБУ.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 ЦК України).

У справі, яка переглядається, договором позики не встановлено розміру пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання.

Звертаючись до суду з позовом, позивач просив стягнути з відповідача суму боргу, інфляційні втрати, 3 % річних та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ.

Задовольняючи ці позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, не обґрунтував розміру пені, що підлягає стягненню, та не зазначив норми матеріального права, на підставі якої його обчислено, передчасно погодившись із наданим позивачем розрахунком пені.

Такого ж по суті висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року.

Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог про стягнення пені та про нарахування пені в розмірі подвійної ставки НБУ, не застосувавши положення статті 258 та частини другої статті 551 ЦК України.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Отже у справі, яка переглядається, суди апеляційної і касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 258, 267, 551 ЦК України.

Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання з направленням справи в цій частині на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 грудня 2014 року скасувати в частині стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 тис. 701 грн 68 коп. пені за несвоєчасне виконання зобов’язання, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Правова позиція у справі № 6-3006цс15

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Пунктом 3 частини першої статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки.

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення.

Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 551 ЦК України).

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Смотрите так же:  Как оформить потолок коридора

Коли пеня більша, ніж борг

Суд має право самостійно зменшити розмір неустойки за умови, що останній значно перевищує суму збитків. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 3 вересня 2014 року №6-100цс14, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд України

Іменем України
Постанова

3 вересня 2014 року м.Київ №6-100цс14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Особи 9 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою Особи 9 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.05.2013,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2012 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до Особи 9 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обгрунтування вимог посилався на те, що 22.12.2009 укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого він передав відповідачу кошти в розмірі 1495805 грн., що в еквіваленті становило €130070, зі строком повернення до 22.06.2010. Факт одержання суми позики підтверджується розпискою від 22.12.2009, власноручно написаною позичальником у момент передання грошей.

21.06.2010 до договору внесено зміни та продовжено строк повернення позики до 22.12.2010.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним договором ними укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав у іпотеку 5-кімнатну квартиру за Адресою 1.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань за договором позики, Особа 8 просив стягнути з Особи 9 заборгованість за договором позики в розмірі
1495805 грн., 3% річних у розмірі
64422 грн. 07 коп., інфляційні нарахування за весь час прострочення виконання зобов’язання в розмірі
79185 грн. 39 коп. та пеню в розмірі 7838018 грн. 20 коп.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 3.12.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 7.02.2013, позов Особи 8
задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 9477430 грн.
66 коп. боргу.

Ухвалою ВСС від 13.05.2013 відмовлено Особі 9 у відкритті провадження у справі.

У заяві про перегляд ухвали ВСС від 13.05.2013 Особа 9 порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: п.1 ч.2 ст.258, ч.3 ст.551 Цивільного кодексу.

На обгрунтування заяви Особа 9 додав ухвали ВСС від 28.02.2011, від 17.10.2012, від 9.04.2012 та від 5.02.2014, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою ВСС від 2.06.2014 справу допущено до провадження Верховного Суду в порядку гл.3 розд.V ЦПК.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верхов­ний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 22.12.2009 сторонами укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого Особа 8 передав Особі 9
кошти в розмірі 1495805 грн., що в еквіваленті становило €130070, зі строком повернення до 22.06.2010. Договір є безвідсотковим.

Факт одержання суми позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником у момент передання суми позики — 22.12.2009.

21.06.2010 сторонами внесені зміни до договору позики, згідно з якими строк повернення позики продовжено до 22.12.2010.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору, тому на підставі стст.526, 1046, 1049, 1050 ЦК боржник зобов’язаний повернути суму позики з урахуванням індексу інфляції та сплатити 3% річних та пеню. При цьому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що підстав для зменшення розміру пені не вбачається, оскільки відповідач із такою заявою не звертався, а її розмір установлений сторонами в договорі, тому стягненню підлягає пеня в розмірі 1% від суми несвоєчасно повернутої позики — 1495805 грн. — за кожен день прострочення, що становить 7838018 грн.

Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, містяться інші правові висновки, а саме — в ухвалах ВСС:

від 9.04.2012 у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором суд апеляційної інстанції, з рішенням якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позову про стягнення пені й ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення пені в межах річного строку та про зменшення розміру пені на підставі ч.3 ст.551 ЦК, виходив з того, що її розмір значно перевищує суму заборгованості за кредитним договором;

від 5.02.2014 у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який, застосовуючи п.1 ч.1 ст.258 ЦК, виходив з того, що нарахування суми пені за період, який перевищує 1 рік, суперечить вимогам закону.

Що стосується ухвал ВСС від 28.02.2011 та від 17.10.2012, то на підставі п.4 ч.3 ст.359 ЦПК вони обгрунтовано відхилені Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ як такі, що не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки заявник раніше вже здійснював на них посилання, подаючи заяву про перегляд судового рішення, однак за наслідками її розгляду ухвалою ВСС від 17.03.2014 відмовлено в допуску справи до провадження Верховного Суду.

Отже, доводи заяви та надані на їх підтвердження судові рішення — ухвали ВСС від 9.04.2012 та від 5.02.2014 — свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: п.1 ч.2 ст.258 та ч.3 ст.551 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Відповідно до ст.526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог —
відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ч.1 ст.1049 ЦК позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього кодексу (ч.1 ст.1050 ЦК).

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стягнення з боржника, який порушив грошове зобов’язання, сум індексації грошового боргу та процентів не перешкоджає стягненню в передбачених законом або договором випадках неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов’язання, оскільки відповідно до ч.1 ст.550 ЦК право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Згідно із ч.3 ст.549 ЦК пенею є неустойка, що обчислюється у відсот­ках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме й нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (чч.1—2 ст.551 ЦК).

Як установлено судом, п.1 договору передбачено, що в разі несвоєчасного погашення платежів позичальник зобов’язується сплачувати позикодавцю неустойку в розмірі 1% від усієї суми позики за кожен день прострочення.

За загальним правилом, період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати 1 рік (п.1 ч.2 ст.258 ЦК). При цьому, виходячи із правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до ст.253 ЦК обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Оскільки право на стягнення пені в кредитора виникло з наступного дня після 22.12.2010, а до суду він звернувся лише 16.07.2012, то пеня підлягала стягненню тільки в межах одного року до дня пред’явлення позову.

Стягнувши пеню за весь час прострочення, починаючи з 23.12.2010, суд неправильно застосував норму п.1 ч.2 ст.258 ЦК.

Крім того, ч.3 ст.551 ЦК передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, ч.3 ст.551 ЦК, з урахуванням положень ст.3 ЦК щодо загальних засад цивільного законодавства та ч.4 ст.10 ЦПК щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав, дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Смотрите так же:  Приказ кгб 00140

Установивши, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов’язання (разом із нарахованою індексацією та 3% річних), суд, на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не застосував до спірних правовідносин норму ч.3 ст.551 ЦК, яка підлягала застосуванню.

Поширення дії норми матеріального права на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках є неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права, яке відповідно до п.1 ч.1 ст.355 ЦПК є підставою для перегляду судового рішення.

Неправильне застосування норми ч.3 ст.551 ЦК призвело до ухвалення незаконного рішення у справі, тому воно підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

За таких обставин заява про перегляд Верховним Судом ухвали судді ВСС від 13.05.2013 підлягає задоволенню з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.360 2 , п.1 ч.1 ст.360 3 , ч.1 ст.360 4 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верхов­ного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 9 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 13.05.2013 скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.

СУДОВА ПРАКТИКА

персональний сайт судді Таращанського районного суду Київської області Зінкіна Володимира Івановича

Стягнення пені і штрафу

пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України – гривні

Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»).

Таким чином, максимальний розмір пені пов’язаний з розміром облікової ставки Національного банку України, а оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, то пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише в національній валюті України – гривні.

пеню можливо стягувати в доларах

Оскільки виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.

У мотивувальних частинах судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, які ухвалені за наслідками розгляду справи, що переглядається та з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, наведено розрахунки заборгованості за кредитним договором, у тому числі процентів та пені, в іноземній валюті з переведенням її в національну за курсом, установленим НБУ на час розрахунку.

Такий висновок судів є правильним та узгоджується з вимогами частини другої статті 192, частини третьої статті 533 ЦК України та статті 5 Декрету.

в Умовах, не підписаних позичальником, були прописані винагорода та неустойка

Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року, наданій заявником для порівняння.

Однак у справі, яка переглядається, суди, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом і комісії, водночас помилково стягнули з відповідача пеню та штрафи, передбачені Умовами.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що між сторонами укладено кредитний договір шляхом підписання заяви позичальника, у якій указано, що вона разом з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам і тарифами складає між сторонами кредитно-заставний договір.

Натомість зазначені Умови не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

штраф та пеня переселенцям на час проведення АТО за кредитами не нараховуваються (однак, дивись редакції Закону «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції»)

Відповідно до статті 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді, на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам – підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.

Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов’язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.

Отже, при обчисленні розміру стягуваної заборгованості за кредитними договорами з громадян України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, суди повинні враховувати вимоги статі 2 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

одночасне застосування штрафу та пені за порушення строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором не допускається

відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

пеня стягується за рік до дати звернення з позовом до суду та зменшення пені по 551 ЦК

За правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

одночасне застосування штрафу та пені за порушення строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором не допускається

Я стягнув пеню за останній рік перед поданням позову, вказавши, що незалежно від подання заяви про застосування позовної давності, вимоги ч. 2 ст. 258 ЦК України про строк позовної давності (спецальна) є обов’язковими для суду, нарахування пені не може перевищувати одного року.

Апеляція зазначила, що оскільки сторони погодили збільшення позовної давності до десяти років, і оскільки відповідачами не було подано заяви про наслідки спливу позовної давності, пеня підлягала сплаті за весь період, зазначений позивачем, із 03 квітня 2014 року, і суд безпідставно застосував вимоги ст. 267 ЦК України, що призвело до помилкових висновків суду в частині визначення розміру пені, що підлягає стягненню на користь банку.

Однак, апеляція не врахувала висновок ВСУ (у справі № 6-100 цс 14), а саме за правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.